Ми тут: Головна Статті та блоги Статті та блоги альпінізму ПВД, або де знайти снігу літом

Екстремал

ПВД, або де знайти снігу літом

 Розповідь Чернівецьких горосходців  про сходження в Альпах літом 2019 року

 
От мало того, що лопнув патрубок на автобані і весь антифриз вилився на дорогу. Прогоріла магістраль(як вияснилось пізніше) подачі охолодженого повітря на двигун. Поліція зняла з автобану для вивідання якихось даних. «Хлопнула» дорожна камера в якомусь селі. Подарували горі термос і жюмар. Але за які гріхи не доїхало 2кг!! сала? Так виникає групове враження проходження кількох кіл пекла.. Але про все по-порядку.
Літо. Гаряча у всіх відношеннях пора. Альпіністи, навіть бідні, теж шукають куди би видертись. Так і ми – Михайло Мовчан, Віктор Чебан, Андрій Семенко, Вадим Павлович. Чернівецькі, майже всі, альпіністи. Треба внести корективи – на стадії планування було від 6 до 8 осіб, але лишилось 4. Отже ми їдемо в Альпи. В очах у всіх крізь вогонь проглядається контур Матергорна, саме він не дає спокою нам вже багато років.
Планування проходило весело. Баталії, суперечки, сотні повідомлень в груповому чаті. Єдине що не викликало сумнівів, що їдемо в Цермат. Хтось орієнтувався в районі, інший вмів рахувати гречку. Того вирішили розділити навантаження. Результат як в комуні – кожен зробив частинку і разом до світлого майбутнього пригод.
Описувати розкладку ніби нема сенсу, все доволі стандартно. Єдине, що вирішили зекономити на субліматах і їсти домашню(майже) їжу.
Дорогу теж не  те, щоб планували. Прикинули скільки в кого вільних днів, визначили дату виїзду, додали маршрут в ґуґл карти і вперед.
От графік роботи в горах викликав чималу хвилю полеміки. Мало не дійшло до поножовщини чи ляльок вуду. Кажуть, що перемовини вдалі, якщо всі сторони залишаються незадоволені їх результатом. Десь так і у нас було. Консенсус вилився в приблизний план. Їдемо в Цермат, машину залишаємо на паркінгу перед містом(саме місто повністю закрите для приватного транспорту з двигуном внутрішнього згорання). Вантажимо рюкзаки на спини і виходимо наверх. Проходимо по льодовику Монте Роси повз однойменну хютте і ставимо бівак вище. Це типу розминка. В акліматизаційних цілях блукаємо через тріщини і, бажано, робимо сходження на Дюфуршпітце(вона ж Монте Роса італійською). Далі переходимо в район Матергорна, ліземо поближче, але не надто, до Хьорнлі хютте і звідти йдемо класичним маршрутом на гору. Далі спуск, святкування і щасливе повернення додому.
Підготовка це завжди як очікування Святого Миколая. Поклав 2 карабіна в рюкзак і аж посвітлішав. Приготував термос чи посуд і взагалі добре стало. Але не все було гладко.
Машина, якою планували їхати не була за кордоном(ну, вона в принципі не українського збирання, але німецька вже тільки за походженням) і треба було її підготувати. Навісити додаткові ремені безпеки, встановити ходові вогні і таке інше. Це було нескладно. З ґрін картою допоміг інший Вадим - товариш, який так і не поїхав. Решта питання кількох днів ручної праці. 
Складання розкладки по їжі поклали на Вадима. Перебірливих в їжі у нас не було, тому узгодили все швидко і без синяків. Інший Андрій - товариш із Закарпаття підігнав пікницю – це така місцева ковбаса, досить пряна і суха. До того ж не капризна до умов зберігання. Сушити овочі не стали. Тільки Андрій насушив м’яса, та і то воно майже все розтануло в холодному пиві а не в вечерях. Хоча і борщ ми варили, українці ж.
Зв’язок і аптечка були сферою відповідальності Андрія. Його ж була 1 мотузка і дещо з льодового спорядження, яке, на щастя, не було де використовувати. Звісно, кожен мав особисте спорядження, стандартне для сходжень по скалах і льоду.
Палатку люб’язно надав Міша. Ми знали, що швейцарці м’яко кажучи не в захваті від напнутих наметів, повних таких альпіністів, як ми. Тому ми постійно уникали говорити всю правду гідам, які нам траплялись в горах. Палатку ставили під вечір і подалі від людських очей.
Сам трекінг мав би бути питанням нескладним, якби не коротка пам’ять Віктора. Справа в тому, що кілька років тому він уже був в Церматі і мав спробу сходження на Дюфуршпітце. Тобто і дорогу мав би пам’ятати. В результаті мало не став ритуально з’їденим за лишні кілометри до початку маршруту. Та все ж акліматизаційний вихід відбувся, хоч і на день пізніше через негоду. Пройшов пречудово, напередодні пройшли найважчі тріщини, записали трек і натропили стежку. Правда ні тим ні тим не скористалися, пройшли льодовик, дійшли до передвершинного плеча, глянули на вершину, підібрали щелепи і повернули в зворотньому напрямку. Група німецьких альпіністів які йшли нашим слідами подякували за протоптану стежку, яка полегшила їх сходження, ми ж побажали удачі і з заздрістю провели їх поглядом, думаю в той момент кожен сказав собі: »Я ще повернуся, а вершина дочекається!». З певних причин сходження на найвищу точку Швейцарії довелося відкласти до наступного разу і спуститись в табір. Позагорали, відпочили і пішли до основної страви банкету – Матергорна.
Перехід був неймовірним. Погода, краєвиди і невтомні швейцарці зробили все, аби очі не стояли на місці ані мить. Від льодовика Монте Роси піднялись на Горнерграт – найвища станція зубчастої залізниці. Далі вниз через Ротхорн, Ріффельсі, Фьюрі(не забувши перехопити по бокалу пінного) перейшли під початок маршруту до Хьорнлі Хютте. Оскільки планів зупинятись там у нас було, всю дорогу шукали місце для ночівлі. Песимізму додавала повна відсутність води і якось надміру пильні очі місцевих гідів. В результаті вирішили трохи скинути до сніжника, десь година переходу до Хьорнлі і, власне, початку штурму.
Глухої ночі, коли ще всім би спати, ми спакували і сховали всі речі, крім штурмового і рушили на гору. Опис класичного маршруту підвів нас до першої стінки з канатом. Розділившись на дві двійки почали. Ранковий туман, який ніяк не здавався перед нашими ліхтарями все ж відступив і у нас знову повисли щелепи. Гора гарна не так на листівках і в ілюмінаторі літака, як вживу, на дотик. Можливо це ще одна причина чому ми не встигли спуститись того ж дня.(Упс, спойлер).
Одразу видно популярність гори. Хоча порода крихка, все дуже гладке і чисте. Це також трохи збиває з маршруту – кожен камінь і прохід настільки чистий, що важко не повернути не туди. Що ми неодноразово і зробили. Попри це, зроблено прорву роботи по запобіганню нещасним випадкам. Гаки, канати, троси, ланцюги і ще безліч всього міститься на всіх небезпечних ділянках. Але гора небезпечна у всіх сенсах. Це і висота, і погода, і ризик зловити камінь від «сусідів зверху», і багато чого іншого. Доречі про сусідів, яких було не так вже й багато, місцеві гіди були надзвичайно привітними і дали нам кілька порад, один з них навіть говорив російської, це було несподіванкою для нас. Зустріли японську групу альпіністів, йшли майже беззвучно, тільки короткі команди. Практично непомітно дійшли до Солвей хютте, зупинятись не стали – попереду найцікавіше. Незабаром нас зустрів Святий Бернар, а з ним лід без натяків на страховку, вітер і туман. Не дивлячись на літо, гребінь до італійськой вершини вабив карнизом зі снігу. Через це йти туди ніхто не ризикнув – слизько, і не тільки під ногами. Пару фото, селфі, панорам і 4 втомлені, але щасливі, як слони, хлопаки посунули вниз. Спускалися швидко і впевнено, ніч наздоганяла, а ми наздогнали двійку німецьких альпіністів з якими і ділили крайній дюльфер(швидкісний спуск). Погода, туман, час доби, втома і невпененість у маршруті просили нас залишитись на ніч в Солвея. Ну ми так і зробили. З одного боку, це ніби неправильно, але коли ще буде нагода там переночувати?
Спуск почали зранку, ну чи десь тоді. На висоті спиться солодко, то ми вийшли коли сонце світило на повну, а гіди тягнули блідих клієнтів на стінку біля хатини. Спуск був веселим, пару дюльферів, трохи лазання, решта на прямих ногах. Забрали решту своїх речей внизу, спакувались і пішли в Цермат. Йшли ледь землі торкали – щасливі і повні натхнення. Оскільки йшли іншою дорогою, то зробили таке собі кільце довкола Цермата за ці дні. І от уже машина, переодяглись, помились і в дорогу. Добре, що всі четверо водять авто, можна мінятись. Доїхали без пригод, ну крім описаних вище. І ще довго-довго жили тими емоціями. А згадуємо досі, та і навряд коли ці спогади пропадуть. Ну хіба після кращого Походу Вихідного Дня. Але це вже буде інша історія.
Декілька фото зі сходжень - 
 
 
 
Вітаємо горосходців і бажаємо їм подальших успіхів.